ФРАНЧАЙЗИНГ – РЕГУЛЮВАННЯ В КРАЇНАХ ЄВОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Відповідно до п. 3.ч. (б) ст. 1. Регламенту Комісії (ЄС) від 30 листопада 1988 р. № 4087/88 “Про застосування статті 85 (3) Римського договору до категорії франчайзингових договорів: договір франчайзингу — це договір, за яким одне підприємство, франчайзер, в обмін на пряму чи опосередковану фінансову винагороду надає іншому підприємству, франчайзі, право використовувати франшизу для просування на ринку певних товарів і/або послуг.

Франшиза в такому розумінні виступає як «пакет прав промислової та інтелектуальної власності, які стосуються торговельних марок, торговельних найменувань, торговельних символів, корисних моделей, зразків, авторських прав, ноу-хау або патентів, що підлягають використанню під час перепродажу товарів або надання послуг кінцевим споживачам.  Саме це поняття договору франчайзингу було першим і офіційним визначенням в Європейському Союзі і забезпечило єдине тлумачення ранчайзингу.

22 грудня 1999 року Регламент № 4087/88 “Про застосування статті 85 (3) Договору до категорії франчайзингових договорів замінено на новий № 2790/1999 — “Про застосування статті 81 (3) Договору ЄС до вертикальних договорів та домовленостей”10. За цим регламентом до вертикальних договорів належать угоди або договори двох чи більше суб’єктів підприємництва, що, з погляду таких угод або договорів, перебувають на різних рівнях виробництва або збутових систем, предметом яких є купівля, продаж або перепродаж певних товарів чи послуг та які обмежують конкуренцію у значенні, викладеному в ст. 81 (1) Договору. Визначення вертикального договору є досить загальним і не має посилань на особливості договору франчайзингу.

Ознайомитись з законодавством України в галузі франчайзингу